Мы создаем волны.

Резонанс. Мы создаем волны. Иногда штормы!

 
03.10.2015 06:30

Багіра з батальйону Дудаєва: Амністія для сепаратистів – це плювок в обличчя бійців

До війни на Сході України вона займалася будівельним бізнесом, але вже з початком бойових дій дівчина налаштувалась на волонтерську діяльність. "Пізніше якось само собою затягнуло – пішла в батальйон як рядовий. Коли познайомилася з нашим комбатом Ісою Мунаєвим, зрозуміла, що з таким командиром не страшно й під кулі", – розповідає Багіра. Дівчина згадує про загиблого Мунаєва з великою повагою. Каже, що зараз бійцям дуже його не вистачає. Учасник двох чеченських воєн приїхав до України, аби боротися з Росією, й загинув в боях під Дебальцевим 1 лютого цього року. Іса Мунаєв став першим загиблим і першою втратою в батальйоні Джохара Дудаєва.

На Прикарпаття Багіра також приїхала на похорон.

– Ми з побратимами приїжджали на похорон нашого товариша й дорогою назад заїхали до Івано-Франківська. Побратим пройшов Дебальцеве, вийшов звідти неушкодженим, але нещодавно загинув – підірвався на розтяжці. Першим в нашому батальйоні ще у лютому загинув наш командир Іса Мунаєв. Він був дуже вимогливим й просто так не брав до себе людей. Його дуже не вистачає, але ми продовжуємо справу командира. З цим чоловіком ніколи не було страшно. Він ішов у бій першим, був щитом для бійців. Комбат мав багато знайомих в Луганській області, адже після другої чеченської війни саме через Луганську область його вивозили пораненим до Данії. Він був з нами на рівних. Міг зробити всім зранку кави та покликати на сніданок. Я не можу підібрати слів, щоб описати, якою була ця людина.

– Хто міг потрапити на службу до батальйону?

– Кожен, кому б наш командир міг довіряти. У батальйоні служили й служать представники зовсім різних національностей: чеченці, українці, грузини, білоруси. Є й один хлопець-азербайджанець. Це все наші друзі, з якими ми будемо близькими, де б не були. З цими хлопцями ми пройшли бої, ділили їжу та терпіли холод.

У той же час у батальйоні немає тих, хто приїхав із сучасної Чечні. Здебільшого це ті, хто поступив на службу з країн Європи або ж з Туреччини. Це бунтарі, яким не можна з’являтися в себе на Батьківщині, – там вони у розшуку. Війна в Україні – це можливість для них боротися за Чечню, боротися проти Росії. Але, на жаль, за українським законодавством, вони можуть знаходитися в нашій країні тільки 3 місяці, а потім знову мають повертатися додому.

В батальйоні імені Дудаєва дуже толерантно ставляться до всіх. Ми поважаємо віросповідання кожного. Ще до того, як я потрапила до загону і познайомилася з Мунаєвим, я думала, що всі чеченці кровожерливі й злі. Я так думала, бо була під впливом російської пропаганди, яка зараз так само розповідає про "кровожерливих бандерівців". Чеченці тоді, як і українці зараз, повстали за свободу своєї країни. Це народ, яким я захоплююсь. І зараз в Чечні є хлопці, які ховаються в лісах та горах, влаштовуючи диверсії. Як колись робили бійці УПА.

– А не доводилось зіштовхуватися з поглядом, що жінкам не місце на війні?

– Ні, такого не пам’ятаю. Ніколи не чула такого на свою адресу. Під час перебування у батальйоні нам не робили жодних послаблень через те, що ми жінки, – все виконували на рівні з хлопцями. Справа не у статі, а в тому, до чого готова людина. Якщо ти не готовий до складних умов, то легко впадеш у паніку. І це не залежить від того, чи ти чоловік, чи ти жінка. Потрапивши під обстріл, починаєш розуміти, на що здатна. В цьому випадку вже не настільки важливо проходити полігони чи ще якісь навчання, скільки бути готовою психологічно.

– А чим Ви займалися до війни?

– До війни я жила в своєму рідному Павлограді у Дніпропетровській області. Займалася будівельним бізнесом у Донецькому регіоні. З початком війни почала волонтерську діяльність і згодом стала рядовим бійцем. Я спочатку навіть не підтримувала Майдан – тільки після розстрілів на Інститутській зрозуміла, що ці люди були готові віддати життя за Україну й віддали. Тоді я змінила свої погляди.

Всі мої родичі досі живуть на Кубані, давно з ними не спілкувалася, і зараз мені не дуже цікаво, як вони реагують на події в Україні.

– Зараз на фронті затишшя. Чи повернулися Ви до волонтерської діяльності?

– Так, ми створили ферму. Там вирощуємо тварин та овочі, аби потім переправляти продукти на фронт хлопцям. У нас є курчата, качки, корови, баранчики, індик – з цього наша "кулінарна сотня" готує їжу для бійців. До того ж, хлопці мусульманського віросповідання мають змогу готувати страви самостійно, зачитуючи при цьому молитву, як цього вимагає традиція.

Окрім того, що ферма дає продукти, так ще й дозволяє психологічно реабілітуватися бійцям: тут можна відпочити та відволіктися. Знаходиться все у маленькому селі Дніпропетровської області, у хаті-мазанці. Там дуже спокійно. Там немає війни.

– Зараз війна не відчувається в Україні, лише на Донбасі. Чи не важко це сприймати вам як бійцю?

– Навіть за 80 км від Донецької області війна не відчувається. Люди там думають, що вже ніхто не гине, що наступило перемир’я. Я розумію, що життя має тривати – діти вчитися, дорослі працювати, веселитися та жити, але трохи боляче дивитися на байдужість, яка все більше помітна. Коли хлопці повертаються з-під обстрілів і бачать, що тут всі не хочуть чути про війну, їм це справді неприємно. Люди перестали допомагати армії, бо держава каже, що повністю забезпечує військових, але це не зовсім так.

До того ж, відчувається, що патріоти тепер вже наче не потрібні, бо вони роблять все по честі. А я ось не розумію, як можна домовлятися з терористами? Навіщо? Жодна країна такого не робила.

– А як Україна мала б діяти в цій ситуації?

– Майже всі хлопці "на передку" кажуть: "Дайте нам два дні – й ми заберемо Луганську область". Але ж ніхто не дає наказу, а без наказу їх очікує в’язниця. Дуже важко бачити війну, а потім бачити те, що відбувається у Верховній Раді. Події на Сході навіть не називають війною, хоча це справжя війна. Не розумію, що таке АТО? В антитерористичній операції мають брати участь спецслужби, а не призовники.

Але ще гірше, що економічні стосунки з Росією так і не припинили. Як вони можуть їх перервати, якщо заробляють на цьому такі гроші? В моєму рідному місті багато шахт, і я постійно бачу, як російські состави вивозять звідти наше вугілля.

Після такого з’являються думки, що треба брати зброю в руки й вимагати справедливості, а з другого боку, розумієш, що тебе просто посадять. Третій Майдан – це теж не вихід.

– Ви готові до того, що у майбутньому ніхто так і не назве ці події війною з Росією?

Ми готові навіть до того, що колись нас ще й будуть змушувати просити вибачення в Донбасу, що нас оголосять терористами. Зараз не хочу про це думати, але якщо так станеться, то доведеться збиратися й їхати з країни. Добровольці вже поза законом, бо знаходяться на війні неофіційно. Доводиться самостійно збирати гроші на лікування бійців. Вже зараз на нас в СБУ збирають інформацію. Їх, на жаль, не цікавлять дані про сепаратистів, їм цікавіше отримати щось про добровольців та волонтерів. Боюсь, що нас всіх винищать: кого посадять, а кого вб’ють.

Турбує також те, що з бандитів терористи Донбасу перетворяться на владу за допомогою закону про особливий статус цієї території. Амністія для сепаратистів – це плювок в обличчя українських бійців. Розумію, що треба якось з цим боротися. Нещодавно запропонували балотуватися від однієї партії – може, вийде боротися з владою її ж методами. До того ж планую спробувати себе в новому наборі поліції.

– Донбас вартий цих жертв, на Ваш погляд?

– Це українська територія, тому вартий! Це наша земля. Ніхто не давав права Путіну розширювати свою територію за наш рахунок. Там лишилися українські патріоти, які просто не можуть покинути свій дім. Частина мішканців Донбасу також переглянули свої погляди й більше не чекають на Росію.

– Бійці часто розповідають, що після перебування на фронті приходить переосмислення багатьох явищ навколо. Що в людині змінює війна?

– Коли один раз туди потрапляєш, то потім дуже тягне назад. Цей адреналін хочеться відчувати знову і знову – як наркотик. Але зараз розумію, що немає сенсу туди їхати, якщо влада не дозволяє воювати за країну. Після бойових дій з’явилася замкнутість, а раніше я була значно веселішою. І ще прийшло усвідомлення визначеності: попаде і помреш – доля, не попаде – ну, і добре. Пам’ятати тебе будуть тільки близькі, держава забуде.

http://kurs.if.ua/articles/bagira_z_batalyonu_dudaieva_amnistiya_dlya_separatystiv__tse_plyuvok_v_oblychchya_biytsiv_26169.html

Новые сверху Старые сверху

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

ТОП новости

Присоединяйтесь к нам. Будьте в курcе свежих событий и новостей.

Закрыть

Поиск