Українці не засвоїли всі уроки Майдану та Революції Гідності.

20 років тому, 22 листопада 2004 року, розпочалася нова глава історії України. Сотні тисяч людей вийшли на Майдан Незалежності в Києві, щоб змінити курс своєї країни. Сьогодні в спогадах багатьох це сприймається не просто як політична боротьба між двома кандидатами. А як майже біблійна історія перемоги світла над темрявою. Те, що протести почалися в День Святого Михаїла, який тоді відзначали 21 листопада, давало всім впевненість, що ми точно на правильній стороні.

У 2004 році українці продемонстрували несподівану зрілість. Вони не грали у вибори. Не сприймали це як шоу і не продалися. Вони розуміли, що президентські вибори – це можливість змінити життя країни. Вони вірили, що мають безпосередній вплив, коли беруть бюлетень для голосування.

Якщо ми сьогодні говоримо про Майдан як про віху націотворення, то в значній мірі це завдяки виявленій тоді політичній зрілості. Це був перший тест на те, щоб стати окремою вільною країною, а не губернією Росії. І українці його успішно пройшли.

Разом ми виграли чесно. Без насильства і масових жертв. Завдяки єдності. Кожен тоді проявив свої найкращі риси – стійкість, відповідальність за свій вибір і готовність його відстоювати. Усі вірили в цінності, процедури та правила. Саме тому рішення знаходили політики, дипломати і юристи, а не спецпідрозділи міліції чи армія, яку деякі пропонували направити на власний народ. Ми сприймали цю історію як остаточну перемогу. Вона повинна була прокласти прямий шлях до демократії, де завжди будуть чесні вибори; до економічного процвітання та визнання України як незалежної європейської держави.

Дійсно, Майдан змінив Україну. Світ дізнався, що ми не Росія. Україна викликала захоплення. Ми отримали чотириразове зростання іноземних інвестицій у 2005 році; стали першою пострадянською країною, яку Фридом Хаус визнав повністю вільною. Ми стали країною з ринковою економікою, що дозволило увійти до Світової торгової організації. Світовий індекс свідчить про найвищі показники економічної свободи в той час, що, безсумнівно, дало можливість встати на ноги національному бізнесу.

Багато хто прагне оцінювати цей період економічними параметрами, щоб довести переваги демократії та національного відродження. І хоча це були найкращі роки економічного розвитку України, Помаранчева революція не була економічним рухом. Найважливіші її наслідки – відродження національної ідентичності та зміцнення демократії. Тільки зараз можна оцінити, яку роль зіграли ці дві політики в порятунку нашої країни через двадцять років. І тільки після цього вони отримали визнання в суспільстві. Після Майдану почалися найбільші ініціативи з відновлення національної пам'яті, поваги до власної історії та повернення забутих і заборонених імен. Слід бути чесним, що ці проекти мали підтримку патріотичної культурної еліти. Але в цілому було багато непорозумінь, знецінення, саботажу та опору. Навіть вшанування національної трагедії Голодомору не могло повністю консолідувати націю.

Проте це саме ті проекти, які мали найбільше значення і дали найбільші довгострокові результати. Політика національної пам'яті – це не просто інший курс історії, де з'являються з небуття невідомі імена. Це не прихід Міністерства культури чи Академії наук. Це шанс для нації пригадати себе. Ідентифікувати себе сьогоднішніх. Це велике стратегічне питання, двадцять-п’ятнадцять років тому проігнороване і обміняне на інші цінності.

В Україні триває політика декомунізації та дерусифікації. У 2022 році під час війни перейменували майже 10 тисяч топонімів і демонтували 145 пам'ятників: 28 пам'ятників Пушкіну, 4 – російському полководцю Олександру Суворову, 4 – радянському письменнику Миколі Островському, 9 – Максиму Горькому, 1 – російській імператриці Катерині II. Після врахування всіх політичних помилок, на основі нового законодавства це мало нарешті завершитися у 2024 році. Але процес ще триває. Станом на грудень 2014 року з початку року в Україні повалили 504 пам'ятники Леніну. Це вже після Революції Гідності, анексії Криму і проголошення ДНР-ЛНР.

Чим ще виміряти глибину російської комуністичної окупації?

Не хочу спекулювати. Але в останні дні в Одесі відбуваються жахливі обстріли, внаслідок яких загинули десятки людей. Свідком цих подій є пам'ятник Пушкіну, за який заступилася місцева громада.

Декомунізація мала відбутися за указом президента від 2007 року, коли мали прибрати всі згадки про причетних до голодоморів і політичних репресій в країні в радянський час. Багато "виконавців на місцях" не розуміли, навіщо це потрібно, і переждали. Указ 2007 року мав ще один важливий пункт – світове визнання Голодомору геноцидом українського народу, зокрема, Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй та Європейським Парламентом.

Сьогодні, коли в Україні йде війна, Росія знову вчиняє геноцид, про який відкрито розповідає по телебаченню. Це міжнародний злочин. Але міжнародне правосуддя рухається дуже повільно. Слід довести умисел, щоб притягнути Путіна до відповідальності за злочин геноциду. Як мінімум сто років української історії можна представити в такому суді, щоб довести намір Росії продовжити геноцид українців. Європейський парламент 15 грудня 2022 року підтримав резолюцію про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу. На це знадобилося 15 років, ще одна революція в Україні та велика війна.

Цим я хочу сказати, що політикою національної пам'яті нехтували українці і не розуміли наші західні партнери. Майдан і Революція гідності давали величезні можливості для здійснення найбільших змін, вивчення уроків історії та повернення українцям їх ідентичності – усвідомлення справжнього себе.

Цей процес зараз розгорнувся з небувалою силою. І знову за цим стоїть не тільки потужний інтерес до національної культури, але й відчуття прозріння і провини за втрачений час і легковірність чужим наративам. У нас триває національне відродження, але при цьому на фронті ми втрачаємо молоду еліту – поетів, учених, музикантів, громадських лідерів.

Згадавши часи президентства, я часто чув упрек, що президент узяв на себе роль міністра культури. Але я завжди