Забута трагедія Корюківки: чому в СРСР замовчували найжорстокішу карательну акцію нацистів в Європі.

З літа 1941 року по осінь 1944 року на території України німецькі, угорські та румунські каральні загони знищили понад 670 населених пунктів разом з більшістю їх мирних жителів. Селище Корюківка стало найбільшим населеним пунктом на європейському континенті часів Другої світової війни (1939—1945), який був повністю "зачищений" окупантами. Вони 1—2 березня та ще 9 березня 1943 року розстріляли та спалили живцем практично всіх мешканців Корюківки; в цілому загинуло близько 6700 людей – від немовлят до немічних стариків, було спалено 1390 будинків.

Згідно з матеріалами Українського інституту національної пам'яті (УІНП), а саме обласного відділу установи в Чернігові, очолюваного провідним спеціалістом Сергієм Бутком, наказ про каральну операцію віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури в місті Конотоп Байер Бруно Франц, уродженець міста Кассель. Загін окупантів (від 300 до 500 осіб) складався з німецьких підрозділів, військових 105-ї легкої угорської дивізії (угорці відзначалися особливою жорстокістю під час боротьби з партизанами та при поводженні з місцевим населенням на території сучасних Чернігівської та Сумської областей). Операцію очолювали представники Зондеркоманди 4а з айнзатцгрупи "С" військ СС, які брали участь у розстрілах майже 34 тисяч євреїв у київському Бабиному Яру 29—30 вересня 1941 року. Це було свідоме знищення мирного населення, яке окупанти перетворили на справжній конвеєр…

Так сталося, що на світовому і навіть на всесоюзному рівні про Корюківську трагедію було практично невідомо. Всі чули про радянський символ кривавих злочинів окупантів: білоруську Хатинь – 22 березня 1943 року в цьому селі було знищено 149 осіб. 10 червня 1942 року в чеському селі Лідице нацистами було вбито або пізніше замучено в концтаборі 320 осіб; у грецькому містечку Калавріта та найближчих селах 13 грудня 1943 року було вбито 677 осіб; у французькому Орадур-сюр-Глан 10 червня 1944 року нацисти вбили 642 особи.

Виникає питання, чому трагедія в Корюківці так і не стала відомою хоча б на рівні УРСР? Максимум, що зробила радянська влада, так це встановила в 1977 році бронзову композицію висотою майже п’ять метрів з написом "Пам'ятник збудований на честь героїчного опору корюківчан німецько-фашистським загарбникам у 1943 році". І лише в листопаді 2023 року, до 80-річчя, було змінено назву на "Пам'ятник жертвам Корюківської трагедії". А от опору корюківчани, мирні жителі, не могли чинити озброєним окупантам. Знову питання: чи могли їм допомогти славні червоні партизани?

Як це було

Селище міського типу (з 1923 р.), районний центр Корюківка знаходиться за 100 км від обласного центру – Чернігова. Недалеко — густі Корюківські ліси, куди з сусідньої російської Брянщини у лютому 1943 року передислокувалося велике партизанське об'єднання (від трьох до п'яти тисяч бійців), яким командував Олексій Федоров (в той час його заміщав Микола Попудренко).

Цікаво, що в розпал Голодомору – з квітня 1932 року до липня 1933-го – Федоров очолював Корюківський райсовет профспілок, а потім, до вересня 1941 року, майже три роки був першим секретарем Чернігівського обкому партії… І саме підпорядковані йому загони почали в кінці лютого 1943 року збір продовольства та озброєні акції проти нацистів у селах поблизу Корюківки. У відповідь окупанти арештували членів сімей партизан. Микола Попудренко 27 лютого 1943 року віддав наказ звільнити полонених та знищити гарнізон і поліцейські дільниці… Гарнізон був розгромлений, звільнено до 50 полонених. Попудренко 2 березня відзвітував про цю, як виявилося, "піррову перемогу" в радіограмі в Москву.

Однак до того часу в Корюківці вже другий день господарювали окупанти, які продовжували вбивати місцевих жителів: людей заганяли в будинки, які підпалювали вогнеметами, а також розстрілювали. Так, у будівлі місцевого ресторану було знищено до 500 корюківчан. Потім були спалені практично всі будинки, а 9 березня окупанти завершили свою чорну справу. І все цей час партизани, які дійсно прагнули до бою, тому що їх застави були всього в трьох кілометрах від містечка, так і не отримали наказу від командування…

Сергій Бутко писав: "Радянська та російська офіційна історіографія і пропаганда була і є зосереджена виключно на перемогах СРСР у Другій світовій війні, її перевазі серед союзників по антигітлерівській коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створенні міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Саме тому тема злочинів проти цивільного населення не була самодостатнім і окремим напрямком гуманістичної спрямованості, її згадували як допоміжний або прикладний засіб зображення образу ворога і необхідності його безумовного знищення. Додатковим стимулом спеціального вшанування пам'яті жертв окремих злочинів проти цивільного населення у комуністичного керівництва СРСР була необхідність приховування небезпечних для них історичних подій".

В дійсності радянська влада довгі роки замовчувала або спотворювала хід реальних подій у роки Другої світової війни. У страшній трагедії Корюківки та її мирних жителів значну роль зіграло комуністичне партизанське рух, яке виступало абсолютно слухняним інструментом політики Радянського Союзу стосовно окупованих нацистами і їх союзниками територій українських етнічних земель. Нацисти, у свою чергу, після навіть незначних операцій партизан постійно проводили каральні акції проти цивільного населення, які називали "відплатою".

"І злочин нацистів у Корюківці, і сучасні злочини росіян у